Як я пройшов лікування ігроманії: з Луцька в Рівне у нове життя без ставок завдяки «Матерям»!
У мене будуть дуже розширені відгуки про лікування ігроманії, бо ця проблема реально стоїть на рівні з алкоголізмом і наркоманією. Це дуже страшне. І я був колись ігроманом. І ні, я кажу не про комп’ютерні ігри. Я кажу про рулетки, ставки, лотереї. Це не просто манічка чи азарт, це хвороба. Вони знищила в якийсь момент все.. І ні одне лікування ігроманії мені не допомогало до вас! От розказую все по порядку як було.
Луцьк невеликий, чужих таємниць тут не існує. Після того, як я виніс з хати навіть стару дідівську медаль і мамині сережки, кожен сусід перешіптувався про мій черговий програшний експрес. Брат витягнув мене з підвалу букмекерської контори (тоді ще вони стояли у нас по містах), де я крутив телефон у руках і вмовляв касирку дати ще одну спробу під заставу чого небудь. Вдома ми з ним посварилися так, що кіт під диваном тремтів. Врешті брат запакував мене в свій потрісканий Ланос і відвіз у міський центр лікування ігроманії, який колись був тубдиспансером, а тепер чіпляв табличку про психологічну допомогу. Зсередини все виглядало, ніби ремонт зробили через п’ять хвилин після Чорнобиля. Стіни обсипані, ліжка ще совєцькі, матраци пружинять так, що спина відчуває кожну спіраль. По коридору тягнуло хлоркою і мокрим картоном. Адміністраторка з кам’яним обличчям забрала мій паспорт і конверт із готівкою, які вклав брат, і кинула на мене погляд, наче я залишусь тут назавжди. Я вже зрозумів тоді, що про лікування ігроманії відгуки мої будуть «веселі».
Перший ранок почався з двох блакитних пігулок і пластикової миски з вівсянкою, яка пахла чимось гидотним. Медсестра буркнула, що це детокс і треба терпіти. Який детокс блін, я ж не наркоман, я просто граю, програю, знов граю… Але ніц не поробиш. Через пару годин руки тряслись так, що я ледь не розлив на себе чай. У голові крутилися коефіцієнти і live‑лінії, вуха ловили будь‑які уривки новин про матчі, хоча телевізора не було. Я ходив по коридору, ніби звір по клітці, накручуючи кроки й вигадуючи плани, як знайти смартфон. Даа, я тоді чесно не думав, що є десь лікування ігроманії у Рівному повністю протилежне тому, що я тоді у Луцьку переживав, це не лікування лудоманії (як лікарі люблять називати цю залежність), це було знущання.
Дні у тому страшному центрі лікування ігроманії тягнулися, а бажання поставити хоча б п’ятихатку зростало геометрично. Але замість цього пузатий психотерапевт зі стоптаними кроксами кожен обхід командним тоном наказував мені глибоко дихати і рахувати до десяти. Він пояснював, що гнів і паніка це стадії прийняття проблеми, а я дивився на нього, як на черговий недоапгрейджений автомат ігрового залу. Усе що я відчував – свербіж у пальцях, які відпрацьовують комбінації на телефоні, який в мене забрали. Коли настав третій день сухого режиму, психіка підкинула мені сюрприз. Я почав нишпорити по кімнатах всього того центру лікування ігроманії, шукаючи хоч якусь техніку. У комірчині, де звалені старі матраци, лежав телефон сяомі, ще й без паролю. Дух перехопило, ніби джекпот упав на голову. Батарея трималась півгодини, сімка була порожня, але телефон ловив слабий вай фай. Я встромив у розетку адаптер від електрочайника, намагаючись зарядити того доходягу, коли в дверях з’явились санітари. Після недовгої боротьби я отримав у руку голку з заспокійливим, і темрява накрила, наче відключили сервер. Прокинувся з відчуттям, що мозок замінили на вату. У кімнату зайшов молодий помічник лікаря і сказав, що попереду групова терапія. Це я ненавидів більше за все, це як лікування ігроманії гіпнозом але на всіх одразу, ці історії були такі нудні, що аж бісило. Нас десять таких самих зависимих сіло колом на хитких табуретках. Кожен називав ім’я і ділився, як добрався сюди. Коли черга дійшла до мене, я похмуро видав кілька слів про ставки і програне нажите, цікавлячись тільки тим, чи показують Лігу чемпіонів. Атмосфера була гнітюча, ніби всі разом чекали кінця світу, і замість підтримки в повітрі висіла загальна апатія.
Наступної ночі я не витримав. Зрозуміло що ніяке їхнє лікування ігроманії не працює. Через підвіконня вибрався на пожежну драбину, продерся по мокрій стіні й босоніж пробіг до найближчого терміналу самообслуговування. Дістав із кишені сто гривень, які заховав у підкладці халата, вбив номер рахунку, сподіваючись поповнити баланс та поставити, бо знав хто грає і на кого ставити, 100% ставка.. Руки так тремтіли, що здавалось, автомат з’їсть купюру, але навіть він відмовив. Камера спостереження на стовпі мигнула, і я не помітив, коли ззаду схопили двоє мужиків на зміні. Знову санітари, знову тягнуть, знову ін’єкція і знебарвлений світ.
Через тиждень у тому центрі лікування ігроманії моя голова вже знала кожен сантиметр корпусу. Під старим умивальником у санвузлі стирчала забута LAN‑розетка. Я зняв вентиляційну решітку, витяг провід і прикрутив до нього роутер, який випросив в одного алкаша за пачку сигарет, що витягнув у медбрата. Коротше такі схємки там були… Сигнал короче там доходив лише до туалету, якщо стати на перевернуте пластикове відро. Я ввімкнув старий планшет сусіда по палаті, зайшов у кіберфутбол, поставив мінімальну ставку і виграв триста гривень. Ейфорія накрила так, що я мало не завив. Вночі ми затягли ще пару таких же відбитих і крутили ставки на дрібні суми, щоб не палитися. Але довго ховатися не вдалося. На крики радості прибіг черговий, засік роутер, і нас закрили в палаті, забравши навіть книжки. Сказати, що це негативні відгуки про лікування ігроманії – нічого не сказати. Я не знаю на що вони там надіються, кого вони там можуть вилікувати, у них ніц не виходить з таким підходом. Я там від безумства почав придумувати план бунту. Підмовив двох пацанів на кухні, де ми крутили ложками морквяно‑гречану суміш, перекрити коридор зірваними дверима. Ми облили підлогу розчином хлорки, вирубили автоматичний вимикач, увімкнули пожежну сирену і поколупалися в щитовій, поки не вибило світло. План тривав п’ять хвилин, бо санітари з’явились у захисних жилетах і швидко склали нас у купку на підлозі. Я розбив губу, кулаки гуділи, а всередині клекотіло задоволення від адреналіну. Про азартні ігри навіть ніби й не згадував, бо сам став тією грою. Але ж це ніяке не лікування ігроманії, це так, бо скучно було, тому ми таке влаштовували у тому жахливому центрі лікування ігроманії. І після двох тижнів хаосу керівництво вирішило, що я небезпечний для персоналу і інших пацієнтів. У картці з’явилась червона печатка про агресивну поведінку та відмову від терапії. Коли брат зайшов у кабінет адміністратора, йому показали додатковий рахунок за заспокійливі уколи, зламані меблі й нічні чергування охорони. Братові довелося віддати останню тисячу, щоб вирвати мій паспорт. Ми їхали додому тролейбусом, я дивився у вікно повз рекламний щит, де миготів напис ставки 24 на 7. Серце калатало, пальці стискали кулак так, ніби там був невидимий смартфон. А була надія що те так зване лікування ігроманії мені допоможе. Та там просто зачиняють людей і знущаються над ними. Отакі в мене відгуки про лікування ігроманії в тому місці. У Луцьку центрів лікування ігроманії нормальних немає, у Рівному тільки «Матері проти залежностей» реально лікує, бо профі працюють і людей розуміють. А там.. Я тоді їхав не те шоб сумний, але і радості мало було. У квартирі зустріла порожнеча. Продані гаджети, винесена пральна машина, від чого мати плакала кілька днів тому. Батько сидів на кухні і мовчав, не піднімаючи погляду. Брат кинув мені правду – ще одне падіння – і він міняє замок. Але порожнеча в кишенях не зупинила мене. Тієї ж ночі я вкрав у сусіда старий ноутбук, підключився до вайфаю, заліз у свій обліковий запис і вкинув останні сто гривень, які знайшов у куртці. Програш прийшов миттєво. У той момент я відчув, що все це лікування ігроманії просто як подорожник на відкритій гнійній рані. Я ще глибше загруз у боргах, ненавидів усіх псевдолікарів, які змушували рахувати до десяти, і розумів, що мене чекають люди, яким байдуже, чи я живий, аби я повернув борги. Але на дні свідомості все одно жевріла надія на той міфічний великий виграш, що перекриє все.
Одного разу знайомий підкинув мені підробіток і язвісно взявся, бо ставити якось треба було, хотів же «відігратися». Короче працював два тижні вантажником на овочевій базі під містом, тягав мішки картоплі, капусти, буряка, повертався додому так, ніби мене катком проїхали. Грошей наче й небагато, але в кишені відчувалась пачка, а в голові крутилась думка про експрес на вихідні матчі. Це все шо мені потрібно було, а не якісь там центри лікування ігроманії. От воно, от скоро я точно відіграюся… Як я робив, взяв половину, закинув у контору, поставив на італійський футбол і знову все злетіло в трубу. Решту спустив у лайв‑ставках просто на смартфоні в сараї, куди сховався від батька. Результат той самий. У гаманці залишилось пару гривень і чек із магазину. Наступного ранку прокинувся в стані дикого похмілля без алкоголю. У стрічці соцмереж вискочила реклама чудодійного лікування ігроманії у Рівному, а не в Луцьку, що вже шось новеньке. Телефон, сайт, сторінка вся блищить від відгуків про лікування ігроманії, фотки людей після сеансу – усмішки до вух, тексти, що життя почалося заново. Ціна, звісно, кусається, але мені здалося, що це шанс вирулити без стаціонару, типу задовбався вже, не пре воно мені шось. От так один ранок підштовхнув мене до нового повороту у життя. Я продзвонив знайомих, ледь не заліз у мікрокредит, але таки накопав потрібну суму, доклав залишок із бази й вирушив маршруткою до Рівного.
Офіс виявився у старій п’ятиповерхівці на околиці. На дверях криво приліплена табличка, всередині тісна кімнатка з обдертими стінами, пару стільців, стіл, музичний центр. Сам «спеціаліст» у тонкому гольфі, пахне дешевим одеколоном, говорить упевненим тоном, що вилікував півобласті. Попросив оплату наперед. До речі, то було якщо шо лікування ігроманії гіпнозом. Типу. Я короче висипав гроші, сів у крісло‑гойдалку, слухав, як грає якийсь шурхіт хвиль і дзвіночків. Він монотонно бурмотів про спокій і байдужість до ставок, водив перед очима годинником на ланцюжку, потім натискав пальцем мені на лоб, казав, що зараз відчую легкість. Я сидів, блимав і думав про вечірню Лігу Європи, бо коефіцієнти там привабливіші, ніж цей цирк. Самому з себе стало смішно, що я на таке підписався. Ну я для виду прикрив все ж очі, але всередині все клекотіло, ніякого трансу, тільки поступово почала підступати злість, що знову я втрачаю час. Ну не існує ніякого лікування лудоманії, ну і пішло воно все… Всі тільки на нас нещасних наживаються…
Після двадцяти хвилин «сеансу лікування ігроманії гіпнозом» той чортило поплескав мене по плечу, заявив, що робота зроблена, треба лише повторити дві‑три зустрічі. Ефекту нуль, відчуваю ту ж сверблячку в пальцях, ті ж цифри бігають у голові. Попросив показати підтвердження ліцензії чи диплом, він перевів розмову на те, що енергія не потребує паперів. Кров у мене закипіла, почав вимагати повернути гроші, бо це обман. На наших підвищених тонах зайшли два здорові хлопці, очевидно, зі служби охорони, і ввічливо натякнули, що тут не каса повернення. Вивели мене на вулицю, двері зачинилися, гаманець порожній, маршрутка до Луцька відходить вже скоро, а в голові свердлить гнів і безсилля. Як я міг повестися на лікування ігроманії гіпнозом?? І взагалі… Не треб мені ніяке лікування, я просто «шарю» і скоро я обійду цю систему… У такому стані набрав брата. Слова з мене сипались одне за одним, матюччя, нию, злюся… Гіпноз – фуфло,кричу, гроші пропали, відчуваю себе кинутим удруге. Брат вислухав і рубонув прямо: або лягаєш у нормальний центр лікування ігроманії, або додому можеш не вертатися, бо ні він, ні батьки більше не тягнутимуть. Сказав, що знайшов перевірену клініку, не у Луцьку, а теж в Рівному, для лікування ігроманії, з цілодобовим наглядом і командою наркологів та психіатрів, у яких реальні сертифікати, а не годинник на нитці. Сказав що вже оформив на мене заявку, треба лише приїхати. Бо знав, що я на якусь фігню поїхав, але за ініціативу типу плюсик мені. Я тоді пам’ятаю стояв під дрібним дощем, дивився на свої кросівки, які промокли наскрізь, і думав – якщо зараз відмовлюсь, доведеться спати на вокзалі й випадати з життя зовсім. Усередині все бунтувало, азарт кричав, що ще один великий коеф може перекрити всі проблеми сьогоднішні, але здоровий страх залишитись без даху над головою переміг. От і так і дійшов я до вашого центру і так почалася нова історія мого життя. З порога не було ані колючого погляду, ані істеричного бігання санітарів із шприцами – замість цього чистий коридор, нормальні матраци без пружин, вайфай у вітальні, але звісно заблоковані всі букмекерські сайти якимось чином, щоб нікому навіть випадково не засвербіло. Першого ж дня мене перевірили повністю: кардіограма, аналізи крові, тиск, цукор, психіатричне опитування без знущальних питань. І так, все це обов’язково потрібне для лікування лудоманії, ні у Луцьку, ні у Рівному у того гипнотизера (тим паче) ніхто навіть не цікавився як я почуваю себе, що у мене в голові. Типу ми всі «однакові» ігромани. А тут лікар пояснив, що фронт робіт розбитий на три етапи: фізичний детокс від адреналінових стрибків, навчання керувати нездоровими бажаннями й фінальна адаптація назовні, де ставки скрізь під боком. Оце я розумію підхід, так має бути у кожному центрі лікування ігроманії! Я бачив такий рівень професіоналізму тільки у вас в «Матерях проти залежностей», більш ніде!
Ранок починався о восьмій зарядкою, ніхто не змушував бігти кроси навколо корпусу, просто розтяжка і десять хвилин дихальних вправ. Потім сніданок з вівсянкою, яйцем і фруктами, після чого група сідала за круглий стіл і ми розбирали вчорашні спокуси. Говорили як друзі і водночас як «колеги», кожен зізнавався, хто і коли в голові крутив рулетку, а куратор одразу вів під запис, щоб видно було прогрес індивідуального лікування лудоманії – так-так, у кожного свій план. Після обіду – індивідуальна психотерапія за схемою когнітивно‑поведінкової терапії: мене вчили помічати першу думку про ставку, відловлювати її й замінювати на план дій типу склянки води, короткої пробіжки чи дзвінка в групу підтримки. Може спочатку звучить якось непереконливо, але коли мозок перезавантажується і потроху починає звикати до цього, це працює краще будь‑якої голки в м’яке місце. І я дізнався про це саме тут, не в Луцьку а в Рівному на лікуванні ігроманії. Я й подумати не міг, що таке існує, що воно працює, що це ж якими розумними людьми треба бути, щоб знати, що подіє, а що не варто застосовувати.
Потім ще два рази на тиждень була фінансова терапія – сідаєш із консультантом, виписуєш усі борги, розбиваєш на реальні щомісячні платежі, фіксуєш дохід. Хоч би він складав півставки двірника… Я вперше за багато років побачив цифри не у вигляді коефіцієнтів, а у вигляді плану, і від цього дивно, але заспокоїлося серце.
А ввечері ми ходили в басейн в один спорткомплекс (незнаю чи є він зараз), чотири доріжки кролем, сауна на п’ять хвилин, повертаєшся в стаціонар і засинаєш без лівих думок, бо банально втомлений, а не вколотий транквілізатором. От хоч в одному іншому центрі лікування ігроманії таке роблять? Я сумніваюся. А тут роблять. Тут це частина лікування лудоманії, і вона точнісінько в яблучко, я вам кажу як колишній ігроман!
Через місяць мене перевели на денний режим – ночував у самому центрі лікування ігроманії, вдень їздив волонтером у притулок для тварин. Там не платили, але главтерапевт казав, що важливо відчути користь, яку я даю іншим, щоб мозок отримував дофамін чесно. Зранку чистив клітки, потім повертався на сеанс, ділився, як тримався без ставок, і писав щоденник умовних «перемог дня», куди заносив дрібниці типу «пройшов повз термінал і навіть не зиркнув».
Наприкінці третього місяця мого лікування ігроманії у Рівному мені у Луцьк додому дозволили поїхати, провести вихідні вдома. Колись я не витримував і години без контори, а тут провів два дні з батьком на рибалці, побалакав з братом, обговорили його майбутнє весілля, і я реально відчув, що не свербить лізти в телефон. Повернувся у ваш центр лікування ігроманії із чистою совістю, без жодної ставки, все чисто в телефоні – жодного поповнення, жодної навіть думки про те щоб «ну разочок поставлю, нічого не станеться».
Після шостого місяця за планом я переїхав у так зване пів‑шляхове житло (я так прозвав гг): окрема кімната в місті, куди приходив куратор тричі на тиждень. Братик мій звісно взяв у цьому участь, допоміг. Я вже працював вантажником напівставки, отримував зарплату на картку з лімітом, і я якось одного разу з подивом побачив, як уперше гроші не згорали за ніч. Жодної гривні. І я вже не стримував себе, я просто переключився, реально.
За рік після першого дня у вашому центрі лікування ігроманії я проснувся і зловив себе на тому, що навіть не пам’ятаю, коли я думаю просто ставки, про коефи, коли взагалі я останній раз мріяв про великий виграш. Проста кава, план на день, погляд у дзеркало без тремтячих рук і нуль бажання ризикнути гривнею поставити на якусь дурницю. Обліковий запис у букмекерці давно видалений чи заблокований, борги розписані й сімдесят відсотків уже погашені були на той момент! Замість нічних марафонів на конторах раз на місяць влаштовував, і роблю це до сих пір, заплив по річці з такими ж колишніми ігроманами, які проходили лікування ігроманії в Рівному, з Луцька також є багато хлопців. Ми сміємося над тим, що колись могли програти півзарплати, бо якийсь казіно‑спамер пообіцяв бездепозитні фріспіни. Найважливіше – сім’я дивиться без жалості, а з повагою, що я рік тримаюсь тверезим, і видно що я вже інший. І якщо чесно, часом лякає, наскільки спокійно в голові, коли там більше немає крутячих барабанів, падаючих коефів і нав’язливих думок, а є просто тиша, робота і нормальне життя, яке виявилось цікавішим, ніж будь‑яка ставка. І це правда, немає нічого цікавішого за тверезе життя у всіх сенсах. Тому що тільки коли ти тверезий, коди ти незалежний ні від чого, ти вільний, ти щасливий, ти належиш сам собі.
Отакі в мене відгуки про лікування ігроманії, дякую, що дочитали! Успіхів усім!