Чотири роки без наркотиків: про мою залежність, лікування наркоманії в Луцьку і Рівному
Я не народився наріком, блін. І не мріяв ним стати. Мене ніхто не бив у дитинстві, не ґвалтував, не кидав. Як це обично розказують наркомани на АН, коли вже наслідки вживання наркотиків такі що мама не горюй. В мене все було, як у людей. Місто Луцьк, район нормальний, не елітка, але й не якась там дупа. Дитинство – як у всіх пацанів у 90-х. Двір, футбол, гаражі, стрєлки з сусіднім районом, перші сигарети за гаражами, перші крадені жуйки Турбо. Але без жорсткої жесті. Ну гнали біса як всі. І в школі я не був якимсь проблемним. Така собі серединка – не ботан, але й не гоп. Звісно я знав як поводиться наркозалежна людина, всі тоді знали. Наркоманів було достатньо. Але не я, не мої друзі нічого не приймали. Вчився так собі, але вчителі не гнобили. Мав нормальних друзів, іноді навіть на олімпіади ходив. Був слухняним вдома, допомагав мамі, батька поважав.
Після 9-го класу пішов у ПТУ – на зварювальника. Не через те, що тупий. Просто хотів мати руки з правильного місця (батько був прикладом) і поскоріше почати заробляти. Не хотілось сидіти за партами, хотілося жити. Та й тато сказав: Професія – це завжди хліб. Після ПТУ трохи попрацював, потім армія строкова. Ну не кайф, звісно, але пройшов без пригод. До речі, саме там побачив, що таке справжня фізична залежність від наркотиків у деяких хлопців, але мова не проце. Вернувся, пішов на стройку. Робота була тяжка, але чесна. Гроші то є, то нема. Але я не жалівся. Було відчуття, що життя тільки починається.
На той момент мені було 22. Був нормальний хлопець. Дівчата були, іноді зустрічався, іноді крутив романи, як всі. Не був я святим, курив, бухав по п’ятницях з пацанами, але то як у всіх. Мав мрію взяти машину, відкласти на свою квартиру, можливо, поїхати в Польщу на сезонні. Але все змінилося дуже тупо. І що саме цікаве, що не через якусь драму. А просто через втому. Через банальне «задовбався».
На будівництві була така зміна, що ми пахали з ранку до ночі. Холод, дощ, руки трясуться від перенапруги, спина болить. І от один із бригади, такий собі «дідок» років під 40-45, але вже весь поживший такий, каже: Слухай, хлопче, хочеш вижити тут, от візьми. Це просто таблєточка, легенька. Працювати легше буде. Я тоді подумав: ну ок, пару табл не заважать. Це ж не ширка. Це ж не героїн там якийсь. Це ж типу як напіток для енергії який тоді здається ще не продавався у нас в місті, але привозили знайоми із закордону. І взяв. То був трамадол. ТАк, саме з цього місця починається мій шлях у наркологічний диспансер Луцька. Хоча до цього ще далеко, але все одно це й була точка, з якою можна рахувати.
І дійсно попустило. Робиш, як машина. Не втомлюєшся. Не спиш – і ок. Не жреш – і ок. Навіть весело. Здається, що життя набрало швидкість. І що саме цепляюче – відсутні ознаки наркотичної залежності, тобто прийняв – тебе поперло – потім все ок, не треба нову дозу. Так здається спочатку. Через тиждень сам у нього попросив. Через місяць – вже купував сам. Через два знав, де купити навіть без рецепту. Далі по накатаній. З таблеток на фен. З фена – на ширку. Пішов процес. І це все було не за декілька тижнів чи місяців, а за декілька років, просто зара не хочу не це витрачати час, є про що ще розказати.
Тоді ще думав, що контролюю, але психічна залежність від наркотиків вже була во всю. Що «я ж не наркоман, я просто втомлений». Потім з’явився синдром відміни. Наче тебе всередині викручують. Спочатку просто ломка. Потім жорсткий психоз. Не спиш три доби, бо боїшся своїх думок. В голові одні образи, як у фільмі жахів. А ти просто хочеш ще. І коли приймаєш відпускає.
На першій дозі я плакав. Не тому що кайф, а тому що розумів – попав. Я, бліна, попав. Але вже було пізно. Роботу втратив. Мене зловили на крадіжці інструментів. просто з об’єкта вкрав перфоратор і здав. Вдома почалось: спочатку «зник» мобільник брата, потім мамині сережки. Потім гроші зі схованки, про яку я знав все життя, але ніколи туди не сувався. Але фізична залежність від наркотиків була вже дуже жирна. Всі знали, що це я. Але я брехав. Брехав нагло. Іноді навіть сам собі вірив, настільки я мастерські це робив.
Мене вперше спіймали вдома з шприцом. Батько ударив. Сильно. Я втік. Жив по підвалах. З іншими такими ж. Ми варили ширку на плитці, вживали на газетах, ділились останнім шприцом. Було байдуже. Все, що колись мало значення, ну там робота, батьки, дівчата, мрії – все зникло. Залишився тільки кайф. І його відсутність. А значить – пошук.
І от тоді мама почала шукати мені лікування наркоманії в Луцьку. Відразу це був приватний центр. Назву не буду казати, але то був реальний п**дець. Старий будинок, закриті вікна, двері на ключ, охоронець – бичок із тюремною психікою. Нас було там шестеро. Спали на обриганих матрацах, на їжу не дивився – це була якась варена трава з макаронами. Душ – страхіття, антисанітарія по. Пахло сечею, блювотою і безнадьогою. Там не проводили лікування наркозалежності. Там ламали.
Я не виносив. У мене була сильна ломка, тіло гнуло дугою, піт йшов рікою, зуби скрипіли. Я просив допомоги – мені казали: Це все в твоїй голові. Я казав, що серце зупиняється – мені відповідали: Ти просто вигадуєш. І от ти лежиш в калюжі поту, блюєш в тазик і слухаєш, як хтось кричить: Молись сука!!! Тоді то я задумався, чи можна позбутися наркотичної залежності взагалі, чи це вже зі мною назавжди…
Втік я через тиждень. Через вікно. У джинсах і куртці без шнурка. Прийшов додому – як привид. Мама плакала, щось казала, лаялась, але я нічого не сприймав. Я знов почав вживати. І так ще кілька разів. Кожни новий реабілітаційний центр для наркозалежних в Луцьку був ще гірший. Центри без ліцензій, «реабілітатори», які самі недавно нюхали. Псевдопсихологи, психіатри з Луцька і області, що читають біблію і дають тобі мітлу: Попрацюй – пройде. Нічого не проходило. Тільки гіршало.
Я не знаю, як я не здох. Справді. Потім був передоз. Лежав в підвалі, блював, ноги не рухались. Думав, що все – це кінець. Але вижив. Просто так. Мене витягли, підлікували, і я знов почав колоти. Бо вже не було нічого іншого. Не було сенсу, не було виходу. Були тільки аптеки, ділери, дози, обмани, бійки, страхи, крадіжки. І мама, яка дивилась на мене як на мерця.
І от тоді вона дізналась про Матері проти залежностей в Рівному. Каже: Я заплатила. Я прошу – поїдь, там кращий приватний нарколог в Рівному. І в її очах вже не було гніву. Була тільки втома. Вона вже не сварила, не плакала, не кричала. Просто мовчки дивилась, ніби прощалась. Вона втратила віру, але ще трималась. Я погодився. Бо сам уже не міг.
Вона посадила мене на маршрутку, дала мені в руки старий рюкзак. Там – кілька речей: спортивні штани, труси, шкарпетки, щітка і маленька Біблія (вона дуже набожна). Я не питав, навіщо Біблія. Вона просто запхала її туди, ніби казала: Як нічого не залишиться, буде хоч це.
Я сів у автобус на Рівне. Трясло. В прямому сенсі. Руки не слухались, тіло дрижало. Я сидів біля вікна, втиснутий у сидіння, як тінь. У кишені – сто гривень, які вона дала на всяк випадок. Вартість лікування наркозалежності вона чи то передала напряму в клініку, чи то повинна була передати коли я почну терапію – я вже не пам’ятаю. Я витріщався в вікно, а голова гнала одне й те ж саме: Ти не доживеш туди. Ти не витримаєш. Там буде ломка. Тебе закриють. Тебе зламають. Ти не такий як ті, що лікуються. Ти гірший. Є різні типи наркотичної залежності і в тебе не така як у них, тому цей твій остання путь.
Автобус проїхав може зо 20 хвилин, і я не витримав. Встав, підійшов до водія, пробубнів щось типу: Мені тут вийти треба… терміново…. Водій ще здивовано глянув, мовляв, ти ж до Рівного – Нє-нє, передумав. Тут вийду. І я вийшов. Просто в якомусь селі, біля заправки. Туман. Ранок. Сирість така, ніби світ згнив. Стою з рюкзаком, сам не знаю, куди далі.
І знаєш шо? Через п’ятнадцять хвилин я вже дзвонив знайомому. Вписка є? Доза є? –Під’їжджаю. Він жив у гуртожитку колишнього ПТУ. Там такі домухи – що мама не горюй. Вікна всі в пакетах, двері не зачиняються, у коридорі пахне сечею, в душі грибок, як на хлібі. Я прийшов, постукав. Відкрив Вітьок – такий самий торчок, як я. О, братан, знову на волі? –Та, типу того. Як пройшло твоє кодування від наркоманії? – Та не кодувався я, давай до діла.
У кімнаті було ще троє. Дві «мухи» – худі, як дріт, одна з них уже без передніх зубів, друга – з очима, як у мертвої риби. Обох я знав. І ще один чувак – якийсь новий, не знайомий. Вони щось варили. Я сів на підлогу, витяг ті сто гривень і сказав: Дайте мені. Будь ласка. І дали. Варили на ложці, гріли на плитці, ватний диск, трояк, ремінь – все знайоме до болю. Вколовся. Спочатку було, як завжди – хвиля, як окроп, котиться тілом. На мить стає добре. Всі думки зникають. Світ розчиняється. Нема міста Рівне і наркологічного диспансера, нема матері, нема сорому, нема смерті. Є тільки тихий дзвін у вухах і тепло. Але це триває десять хвилин. Потім знову пустка.
Два дні ми жили на вписці. Дослівно жили – не виходили. Їли мівіну, запивали чаєм з одного брудного горнятка. Шприци – під ліжком, у шухлядах, навіть у каструлі, де колись варили борщ. Сморід був такий, що шкіра прилипала до подушки. І мені було все одно. Там у гнилі мені було легше, ніж у правді.
На третій день гроші закінчились. Я вийшов, щоб порішати щось. Написав знайомому – тому самому, з яким ще раніше ми крали. Приїхав. Маєш щось? – Маєш ноги, значить, будемо бігати. І ми пішли на ринок. Вкрали пачку кави, пачку презервативів, два шампуні. Вийшли тихо, здали перекупу на сірому ринку за 150 гривень. Купили на двох – по півдози. Вкололись прямо у кабінказ у громадському туалеті на вокзалі.
Далі був повний розвал. За кілька днів я вже не міг знайти навіть знайомих. Всі або на зонах, або мертві, або просто випали з ефіру. Я жив у під’їздах, спав у котельнях, поїдав батони з благодійки біля церкви. На ломці я раз мочився просто на ходу. Йшов і мочився. Не міг контролювати тіло. Думаєте, я в той момент думав про лікування наркозалежності в Рівному або ще десь? Фіг там плавав. Шукав гроші. Один раз вколовся тим, що дав барига в шприці. Він сказав, що прибор чистий, але я тоді думав, що все – зараз зловлю ВІЛ чи гепатит. Але на той момент – було пох*й…
Пам’ятаю момент, коли прокинувся в коробці з-під телевізора. Десь на задньому дворі Варшавського ринку. Над головою плівка. Поряд бездомний дід, хропе. Я сидів і не відчував ні рук, ні ніг. Голову тріщило. В кишені порожньо. Серце билося як барабан. І тоді я подумав: Я не знаю як це вийшло, але я вже не людина, треба думати, як вийти з наркотичної залежності. Але… нічого не зробив.
Одного разу мене просто побили. Свої ж. Бо я мав гроші, які виклянчив у двоюрідного брата і не хотів ділитись. Побили тупо руками, ногами, взяли мій рюкзак, витрусили, плюнули в обличчя і пішли. Я лежав в снігу, обличчям донизу. Було боляче. Але найбільше боліло всередині, не від побоїв. А від того, що це вже стало нормою.
І так тривало ще зо два тижні. До того моменту, як мене побачила мамина знайома – випадково, біля одного клуба. Я сидів на бордюрі, руки в гнійниках, щелепа вивалена, запах стояв, як з підвалу. Вона просто не впізнала. Потім сказала мамі. І мама з’явилась.
Вона не кричала. Вона просто стояла і дивилась. В руках термос із чаєм. Очі червоні. Мовчала хвилин десять. Я не підводив очей. Потім вона сіла поруч. Подала чашку. Я взяв. Пив. Руки тряслись, як у алкоголіка на п’ятий день без білого. І тоді вона сказала: Я не знаю, хто ти. Ти не той мій Олежа. Але я ще вірю, що мій син десь там всередині. І психіатр в Рівному тебе ще чекає..
І тоді я зламався. По-справжньому. Не тілом – душею. Я не хотів більше колотись. Але я вже не знав, як бути живим. Я мовчки кивнув. І вона подзвонила своєму братові, моєму дяді (як у нас говорять вуйко) і він повез мене знову… в той самий центр, до якого я останній раз не доїхав і випав на декілька місяців.
Приїхали ми в Рівне. Я мовчав всю дорогу. Мама теж. Вона лиш іноді витирала носа, ніби то не сльози, а просто холодно. Я сидів, стиснувши рюкзак млявими руками. Коли приїхали нас зустрів якийсь чоловік – середніх років, худий, але з очима такими… чистими. Ніби він щось знав що я не знав. В нього були руки торчка з плямами, рубцями, але без свіжих слідів. Він сказав: Привіт. Мене звати Сергій. Ми тебе допоможемо. Він не питав, як я. Не викладав моралі про чотири кроки до виникнення наркотичної залежності або іншу дичину. Просто йшов поруч мовчки, показав дорогу. І це було найкраще, що хтось робив за довгий час – не ліз в душу.
Центр Матері проти залежностей в Рівному виявився не схожим ні на один той реабілітаційний центр для наркозалежних, в яких я був. Ні решіток, ні охоронців, ні криків покайся, грішнику! Звичайний приватний будинок на окраїні. Там пахло їжею. Там грало радіо. Там хтось сміявся.
Перші години я просто сидів у кутку кімнати. Дивився, як інші щось роблять: миють посуд, готують їжу, читають книжки, пишуть щось у зошитах. Вони всі були такі ж, як я, але вже тверезі. Мені навіть здавалось, що це все – постановка. Що всі вдають. Що вони зірвуться, як тільки я відвернуся. Так працює психічна залежність від наркотиків.
А потім почався процес. Перші два дні було детоксикація. Я лежав на ліжку, мені ставили крапельниці, я іноді стогнав, крутився, іноді блював. Але до мене приходили. Давали воду. Читали щось цікаве вголос. Просто сиділи поряд.
Потім коли я оклемався були групи. Типу сповіді. Ми всі сідали в коло і говорили. Хто що пережив. Хтось згадував, як вкрав у дитини планшет, хтось як залишив матір на смерть заради 200 гривень на дозу. Ніхто не засуджував. Просто слухали. Я мовчав тиждень. А потім розповів про ту вписку з тарганами. Про дівчину без зубів. Про свою матір, яка стояла біля мене з термосом. І ще багато про що, про що не хочу тут писати.
Це були перші кроки мого лікування наркоманії в Рівному. Потім я почав вставати вранці. Робити зарядку. Прибирав. Мив підлогу. Навіть готував суп, який вже забув як готувати. І від того, що хтось сказав смачно, дякую – мене накривало сильніше, ніж колись доза. Я не міг повірити, що можна просто жити. Без уколів, без таблеток, без параної.
Я писав у зошиті. Завдання від психолога: Коли ти вперше збрехав? Коли тобі було страшно? Що ти пам’ятаєш з дитинства? І я писав. Писав все, що не говорив роками. І ці зошити були, як відро, в яке я виливав отруту.
Через 3 тижні я почав відчувати, що щось змінюється. У тілі з’являлася сила. Я почав мити голову не тому, що треба, а тому що хотілося. Так то коли ти торчиш чи на ломах, то вода визиває відразу. Я почав сміятись. Я подивився на себе в дзеркало і побачив людину, яка мені подобалась.
Але потім щось тріснуло…
Одного ранку в центр приїхала новенька. Худа дівчина, років 20. В неї був погляд, як у мене в ті ночі в підвалі. Вона сіла за стіл навпроти. Ми поговорили. Трошки. Просто по-людськи. А потім, кілька днів потому, коли ми разом прибирали, вона сказала: А ти знаєш, що в Рівному на Автовокзалі ще варять стару білоруську (здається, вона так її назвала, я таке раніше не чув)? Ульот. Я мовчав. Усередині щось стискалось. Потім вона сказала: Якщо захочеш, я знаю, як туди дістатись і повернутись, щоб тут ніхто не помітив. І ми втекли.
Це було спонтанно. І я не думав, що заплачена за лікування наркоманії ціна. Ми просто сіли у маршрутку. Їхав, не думаючи. І знову запах вулиці. Стара шиномонтажка… Все як в Луцьку. Я був вдома. В своїй гнилій домівці. Ми приїхав на автовокзал. Дозу знайшли за годину. Варили в під’їзді, між поверхами. Компанія – такі самі мандрівники «з центру – в каналізацію». Коловся в пах. Вени вже не брали.
І знову та сама вписка. Інше місто – але все те саме. Смердючі ковдри, хліб з майонезом, крісло без ніжки, шприци в умивальнику. Когось рве в кутку, хтось колупає руку ножем, бо чухається. І я – серед них. Був і метадон – це спочатку були препарати для лікування наркотичної залежності, але і вони тащать. І ніби й кайф. А потім – ні. Бо я вже знав, як може бути по-іншому. І це знання було найгіршим. Бо тепер кожен укол – це не втеча, а зрада самому собі.
Ми жили так чотири дні. Спали вдень, рухались вночі. Харчі – то булочки, то мівіна, то вода з-під крану. Один раз я прокинувся, а під головою лежав мій старий рюкзак, той самий, з яким приїхав у Рівне – тільки тепер він був брудний, мокрий, порваний, а з Біблії стирчала закладка Псалом 40. Я витяг її, подивився – і мене перекосило. Я просто сидів і тримав ту закладку. І мені стало так соромно, що я мало не вирвав.
Я повернувся сам. Без дзвінків, без попереджень. Просто встав зранку, подивився на себе в дзеркало, де замість обличчя було щось сіре й мертве, і пішов. Йшов пішки майже все Рівне. Зупинявся, думав повернутись, але йшов далі. Дійшов до центру Матері проти залежностей і просто постукав у двері.
Відкрив Сергій. Той самий, хто зустрічав мене тоді минулого разу. Він не питав, де я був. Не питав, чого втік. Просто сказав: Заходь. Все і так було зрозуміло. І я зайшов. Вони мене прийняли так, ніби я не зникав. Просто давали воду, їжу, ковдру. Потім хтось з хлопців сказав: Добре, що вернувся, брат.
Цього разу я мовчав довше. В групах не говорив тиждень. Мив посуд, прибирав, сидів у кутку і думав, як мало лишилося в мені живого. Слухав про соціальну залежність від наркотиків лекцію. Я знову почав писати. Не про те, як кайфово ширятись, а про те, як хочеться просто жити. Просто жити без болю, без брехні, без страху.
Курс проходив важко. Не тілом душею. Бо тепер я бачив усе ясно. Усіх, кого втратив. Усіх, кого підставив. Свою маму. Себе. Але поруч були ті, хто розумів. Вони не тиснули. Вони були. І того було достатньо.
Коли я завершив повний курс, Сергій дав мені руку і сказав: Ти зробив те, що не вміють мільйони. Я просто обняв його. З тих пір ми друзі.
Минуло чотири роки. Я тверезий. Повністю. Без алкоголю, без трави, без таблеток «на всяк випадок». У мене є дружина – я познайомився з нею на волонтерському заході. Вона знала мою історію з першого дня. І не втекла. В нас є донька. Її звати Віка. Коли вона сміється, мені здається, що життя дало мені ще один шанс.
А та дівчина, з якою я втік тоді… Вона не повернулась. За пів року після того я дізнався, що її знайшли мертвою в підвалі старого заводу. Передоз. Їй було всього 25.
Я живу. І пам’ятаю. Бо пам’ять – це теж ліки. І кожного дня, коли я встаю тверезим – я дякую тим, хто не відвернувся. І саме їм я присвячую цей свій відгук про лікування наркоманії.